Коаліція громадських організацій та ініціатив
|
Іноземні тютюнові інвестиції смертельно небезпечні, або доля простої української жінкиЯ, Крупа Мирослава Іванівна, влаштувалась на Львівську тютюнову фабрику в 1970 році, коли мені виповнилось 16 років. В 1971 р. я вийшла заміж за хлопця, якого покохала. Він був інвалідом з дитинства, але мама мене завжди вчила в Божому законі, не осміювати людей з фізичними вадами, бо це не їх провина. На сьогоднішній день ми виховуємо 4 дітей. До 1976 р. я працювала на різних посадах, а з 1976 по 1998 працювала контролером продукції. В мої обов'язки входило відібрання проб тютюну, який поступав у цех для виготовлення цигарок, та визначення його вологості. Я працювала у лабораторії, де не було профшкідливості. Я була здорова, в плані легеневої патології в мене ніколи нічого не виявлялось. В 1993 році нас зібрали на збори і поставили перед фактом, що в зв'язку з економічною політикою наша фабрика і ми продані американському інвестору RJR-Набіско, і створено СП "RJR Тобакко-Львів". Розмови ходили різні, як нам буде добре, як будуть платити доларами, але ніякої згоди нашої як колективу ніхто не питав. І ось у нас з'явився господар-власник. Почались нові порядки, перебудова офісів, меблі, дорогі машини, перекладачі, переговорити з директором стало неможливо, через незнання мови та недосяжність. З'явилось багато нових адміністративних структур, а от у цехах почались скорочення робітників під різними приводами. З 1993 р. не приймався та не обговорювався колективний договір. Навпаки, було проведено загальнофабричний підпис двосторонньої угоди між працівником та власником. Копії угоди на руки не видавались, і у випадку порушення працівником фабрики одного з пунктів угоди як то порушення трудової дисципліни, порушникові тикали підписану угоду і звільняли до кінця робочого дня. Тиск на пенсіонерів йшов через наших же адміністраторів: "Якщо звільнетесь до такого-то числа за власним бажанням, то отримаєте 9 окладів, а якщо ні, то все одно скоротять, але без грошей". Я спостерігала за тим, що відбувалось з людьми, про що вони стали говорити, як стали поводитись. Страх, стрес, а що буде завтра, чи мене звільнять чи ні, а що ми будемо робити, роботи немає, лише слова страху. Ніхто не знав їхніх намірів. Чого вони взагалі прийшли в Україну, допомогти нам чи залигувати свої інтереси? Всю цю байдужу політику я відчула на своєму житті, яке різко змінилось з приходом власника-"визволителя". У 1995 р. інвестор надав інвестицію - обладнання для тютюнового цеху. Разом з тим було створено нову допоміжну лабораторію. Мене перевели працювати лаборантом-контролером на нове робоче місце, з використанням нової термічної печі RJR для проведення прискореного визначення вологості тютюну. Мене американський спеціаліст Тейлор навчив нового способу проведення тестів. Збільшився обсяг оброблюваного тютюну та зменшився час на тест, проти 120 г тютюну я почала обробляти від 2700 г до 6000 г тютюну. Також при роботі біля цієї імпортної печі ми почали відчувати запах паленого тютюну, чого раніше ніколи не помічали в загальній лабораторії. В березні 1996 р. у виробництво було впроваджено нову технологію випуску американських цигарок "Магна", і в листовий тютюн, при зволожуванні, почали додавати мед, какао, порошок лакриці, екстракт чорносливу, фіги, хімічні добавки: гліцерін, пропілен-гліколь, ароматизатор клену. Обробляючи термічно мокрий солодкий тютюн ми побачили в приміщенні лабораторії дим-смог. Я ніяк не могла зрозуміти, звідки береться дим, адже таких проблем раніше не було. Я самостійно обстежила пічку і побачила місце коптіння, якась коричнева сажа осідала біля отвору знизу пічки. А дим сильно дошкуляв: дерло в горлі; з'явився кашель; почались рани в носі, які кровоточили; очі різало і пекло. Всі, хто відвідували лабораторію - технічний директор Торнхілл, виробничий директор Лендсмієр, генеральний директор Картельєр та інші - бачили дим. Я постійно скаржилась на ці обставини і просила вжити заходів для покращення умов праці. Та ніхто нічого не робив, бо в їх кабінетах не диміло, в них було встановлено кондиціонери. Американська адміністрація знала про все і все бачила, що підтверджено документами. Я, на той час, не знала про шкоду пасивного куріння, бо ніколи не палила. Жила християнським життям: без паління та алкоголю. У червні 1997 р. я звернулась до цехового лікаря фабрики через поганий стан здоров'я. Як пізніше було виявлено, вже тоді рентгенівські знімки показували хронічний бронхіт, емфізему легень, пневмосклероз. Але мені виставлялись неправдиві діагнози: гостра пневмонія, туберкульоз легень. Лікар-фтизіатр в липні 1997 р. здивувала мене ще більше, порадивши менше курити, бо в мене легені курця зі стажем. Шок! Я ніколи не курила. Слух по фабриці пройшов, що будуть хворих скорочувати. Я змушена була захищатись. І ось в ході мого захисту виявилось, що власник, якій був зобов'язаний працювати згідно з українським законодавством, грубо порушив закон про охорону праці, самовільно встановивши 2 інвестовані закордонні печі RJR без дозволу Держнагляду охорони праці. Пічку RJR було встановлено з порушенням технологічної дисципліни, була відсутня локальна витяжка (димохід) від печі, і тому вся переробка від термічної обробки мокрого тютюну з хімічними та солодкими добавками поступала в приміщення лабораторії, в якій не було вентиляції, і тому смердючий стійкий дим-смог змушений був вдихати лаборант. На даний час стан мого здоров'я погіршується, я стала інвалідом, ходити не можу. Для мене і для моєї сім'ї все раптом обірвалось, бо діти малолітні не можуть самі на себе заробити, і хвороба моя зробила мене не спроможною якось дати собі раду. Власник, який платив величезні гроші за рекламу цигарок, підкупами закривав очі перевіряючим органам на свої порушення, відмовив мені у такому необхідному праві, як дихати чистим повітрям на робочому місці, так і не встановивши рукава-відсоса від печі RJR. Коли Львівська екологічна адвокатура подала в суд, і 9.11.98р. відбулось перше засідання суду, фабрика була в цей день закрита, всі люди залишились на вулиці, а до 13.11.98 мали змогу написати заяви на добровільне звільнення з виплатою 18 окладів. Отак інвестор втікав від своїх гріхів, щоб суд не призначив незалежної експертизи робочого місця, де б відкрилась вся правда про нехлюйство американських спеціалістів щодо свого інвестованого обладнання. Власник не відшкодував мені ні копійки за хворобу, яка виникла в результаті порушення закону про охорону праці, залишив мене інвалідом. Я задихалась, хвилювалась, лікувала хвороби, яких у мене не було, бо цеховий лікар під тиском виставляла невідповідні діагнози, які б не дали мені можливості встановити профзахворювання, щоб хоч законно отримати матеріальну компенсацію за те, що мене нагло утримували в жахливих умовах праці. Мало того знущання зі здоров'ям, так мені не повернуто ліквідаційною комісією гроші, вкладені у приватизацію, та моєї частки від ліквідації СП, не відповівши ні на одну мою письмову заяву до комісії. Виникають запитання: Хто дав такі права людям з чужої країни, які працювали на нашій землі? Як захиститись рядовому громадянину від свавілля інвестора? Чи дозволила б американська сторона, щоб на її землі зайшлі українські бізнесмени отруювали їхніх громадян, і чи дозволив би собі такі знущання американський пересічний громадянин? Ні і ще раз ні. Бо вони знають закони, а ми не можемо захиститись на своїй землі навіть знаючи закон, тому що для таких інвесторів ми самі на вищому рівні відкрили двері, і гроші йдуть за кордон, а ми залишаємося без роботи та здоров'я. Чи повинна я померти без лікування, засобів до виживання цілої моєї сім'ї за чужий гріх? Хто понесе відповідальність та заплатить українській громадянці, багатодітній матері, інваліду не зі своєї вини, за те що тютюнова фірма розпорядилася моїм життям, долею, майбутнім, перекривши мені кисень на робочому місці? Я живий свідок та експериментальний кролик дії пасивного куріння на організм людини, яке для мене скінчилось хронічним бронхітом, емфіземою легень та іншими хворобами, що спричиняють мені фізичні та моральні страждання. Тому дуже наполегливо та переконливо прошу всіх підлітків, які мають здоров'я, дароване від Бога, не знищуйте його через куріння, бо здоров'я дуже цінний дар. Я була здорова, ніколи не палила, а що зі мною зробило тільки вдихання тютюнового диму за 8 робочих годин протягом 3 років. Це могла бути смерть. Від редакції: Члени Коаліції вже намагалися надати Мирославі Івановні необхідну допомогу. Нажаль, наших зусиль поки що недостатньо для захисту її законних прав. Юристів та лікарів, що бачать шляхи надання допомоги, просимо звертатися в редакцію і ми повідомимо Вам координати М.І.Крупи. |
http://www.adic.org.ua/coalition/, 02002, Київ-2, а/с 92 |